Похорон та тортики. Хто збирається в «Кафе смерті»

У правилах спільноти не передбачено гендерних обмежень, але за столом, окрім мене та фотографа, самі жінки. Жвава дівчина в окулярах, вочевидь відповідальна цього разу за частування, попереджає, що торт містить кеш’ю. Алергії на горіхи ні в кого немає — п’ятеро гостей захоплено продовжують бесіду.

— Були часи, коли смерть не сприймали як сьогодні, — повідомляє жінка з вигадливою зачіскою. — От візьміть Середньовіччя: ярмарки влаштовували просто на цвинтарях.

Усі присутні кивають. Розмова продовжується обговоренням кремації та похоронів майбутнього, коли тіла будуть катапультувати у стратосферу. Дівчина в окулярах, спіймавши мій погляд, пропонує ще кави.  

Попри очікування, на зустрічі спільноти, що зветься Death Cafe (Кафе смерті), майже ніякої атрибутики потойбіччя. Це не фанклуб Тіма Бертона — ідея зібрань у тім, щоб розвіювати страхи щодо смерті, говорячи про неї буденно, без свічок та чорного дрес-коду. Тож із колонок не лунає органна музика, каву п’ють із чашок — не з черепів. Хіба що піксельний череп присутній на циферблаті електронного годинника Віри, а в Олени, фотографки-початковиці, за прядками волосся виграють блискучі кісточки.

В Death Cafe немає атрибутики потойбіччя. Це не фанклуб Тіма Бертона

— Сережки на замовлення, — гордо сповіщає вона, показуючи два скелетики.

Тим часом інша учасниця зустрічі, тендітна жінка у вовняній сукні, затишно вмощується з кавою на дивані.

— У романі, який я читала, — починає вона, — герой вважав, що смерть треба зустрічати як наречену…

Слушна порада, якщо «наречена» завчасно попереджає про свій візит. В іншому разі є ризик зустріти її непідготовленим, у самих трусах. 

Поганий тон

Я не завжди дотримуюся правил безпеки під час тривог, але тієї ночі в Запоріжжі, незабаром після сирени, я почув вибухи, що лунали зовсім поруч, — тож перемістився до ванної. О 1:32 ракета прилетіла в мій дім. Перше, що я побачив: чорнота. Перше, що подумав: мабуть, так і вмирають, одна мить — і тобі просто вимикають лампочку.

Я обмацав себе, наче щоби переконатись, що досі існую. Я відчув теплу кров, відчув біль. Але вірити, що не вмер, я не поспішав: десь читав, що під час помирання мозок виділяє таку кількість нейротрансміттерів, що людині при сконі здається, наче вона ще щось відчуває.

Мої голова й торс були затиснуті між двома бетонними плитами, ноги загрузли в густій каші з будівельного сміття. В спину била крижана вода з пробитої труби. Згодом стало важко дихати — повітря закінчувалось.

Мене відкопали за дві години. В кімнаті поруч знайшли уламок С-300, неподалік мене — мертві тіла сусідів зверху, вибухом відкинуті в мою квартиру. Я вижив, але протягом іще трьох днів сумнівався в цьому. Іноді я дивився на свою руку і думав, що вона несправжня. Я питав своє оточення, чи все навколо мене реальне, чи я — це дійсно я.

Одна моя подруга вирішила, що я усвідомив свою смертність. Мовляв, навіть для тих цивільних, хто вже сотні разів чув вибухи, війна — це лише звук і вібрація. Я ж, на її думку, відчув війну на дотик. 

Тепер під час повітряних тривог мені здається, що мої шанси пережити війну набагато нижчі, ніж в інших. Розхоже заспокійливе — «зі мною це не трапиться» — вже не діє.

В кімнаті поруч — уламок С-300, неподалік — мертві тіла сусідів, вибухом відкинуті в мою квартиру

Згодом я помітив, що потребую поговорити про смерть, але не маю з ким. Мати вважала, що такі розмови притягують негативні події. Бабуся як альтернативу похмурим бесідам пропонувала велетенську порцію пюре, щоб я мовчав і їв, а не говорив. Друзі також уникали згадок про неминуче, квапливо міняючи тему. Чи для того, щоб відволікти від гнітючих думок мене, чи щоб відволіктись самим.

Я чув про Death Cafe, тож легко знайшов його за запитом у гуглі. Йдучи на зустріч, я волів не лише виговоритись, але й зрозуміти, чому в країні, де про власну смерть, напевно, розмірковував кожен дорослий, згадувати про неї вголос — поганий тон.

Дабл трабл

Зазвичай Віра Кравченко, засновниця київського Death Cafe, збирає однодумців у себе вдома. В призначений час ми з фотографом піднімаємося «вежею Рапунцель» — так Віра називає вузькі гвинтові сходи, що ведуть до її квартири на Виноградарі. Віра переїхала сюди нещодавно. Якщо раніше її вікна виходили на поминальну, то тепер — на Інститут старіння та геронтології.

У 2010 році Віру, як вона каже, «наздогнав дабл трабл». Батько, дипломат у Сирії, який майже все життя працював за кордоном, нарешті вирішив повернутись до України та вийти на пенсію. Зібрав валізу, дочекався таксі та впав біля машини із серцевим нападом. За три місяці мати Віри вчинила самогубство.

Тоді, згадує Віра, вона мало зналася на смерті й траурі та не розуміла батька, який свого часу приїхав із США в Україну, щоби власноруч обмити тіло своєї померлої матері, Віриної бабусі.

— Можливо, зараз я б теж самостійно омила тіла батьків, потримала їх за остиглу руку замість того, щоб якнайшвидше віддати похоронній службі, яка поховала їх у трунах з цинку та ДСП, — каже вона.

Вірі не подобається, що ритуальні бюро працюють як швидкісний клінінговий сервіс, і наводить приклад вікторіанської Британії, де мертвого кілька днів тримали на смертному одрі — щоб усі охочі могли з ним попрощатися.

Зараз я б самостійно омила тіла батьків замість того, щоб віддати похоронній службі

Death Cafe, стверджує Віра, не було її терапевтичним проєктом — вона не шукала відповідей у відвідувачів, щоб краще пережити смерть батьків. Скоріше, шукала спільноту людей, які час від часу зустрічаються, щоб у дружній атмосфері обмінятися роздумами про смерть.

Клуб чорнокнижників

На зустрічах гості неодмінно чимось ласують. Це концептуально значуща умова: ми їмо, ми живі, ми не мертві. Хоча, незважаючи на назву, це все ж дискусійний клуб, а не гурток гурманів.

Перше «Кафе смерті» воно ж Café mortel, було засноване соціологом Бернаром Кретта 2004 року в швейцарському містечку Невшатель. Кретта досліджував поховальні ритуали в альпійських регіонах, а щоби зняти напругу під час розпитувань про важкі теми, пропонував співрозмовникам вести бесіду за келихом вина та закусками.

Ідею підхопили та вдосконалили британці: тамтешні організатори Death Cafe бронюють столики в кафетеріях із м'ятно-рожевими інтер'єрами, де під какао та печиво теревенять про дизайн надгробків і технології перетворення власного тіла на компост.

За словами Кравченко, в Україні вона не змогла втілити Death Cafe на європейський лад — власники кондитерських не бажають мати справу з «чорнокнижниками». Тому зустрічі доводиться влаштовувати вдома. 

— У домі вішальника не кажуть «мотузка», — розпочинає Віра. — У світі, де всі вмирають, не говорять про смерть. Але ми тут саме для цього.

Організатори бронюють кафетерії із рожевими інтер'єрами, де під какао теревенять про перетворення тіла на компост

Дискусію розпочато. Ліворуч Вікторія. Вона каже, що смерть її переслідує: кілька її знайомих вкоротили собі віку. Ще їй цікаво читати про загибель селебріті, в яких вона знаходить своє відображення (згадує Хіта Леджера та Мерилін Монро). Далі слово бере Олена із сережками-скелетами. Вона — студентка у Харківській академії мистецтв, у своїй дипломній роботі досліджує зв’язок знімків і мерців — будь яка людина на знімку вже мертва для наступних поколінь глядачів. Олександра — телеведуча, про смерть вона говорить з неодмінною усмішкою, ніби розповідає анекдот. Таня — гештальт-терапевтка — вірить, що східні майстри бойових мистецтв планують дату власної смерті та пунктуально вмирають у призначений час. Психологиня Леся виросла в селі, де смерть була «органічно вплетена в життя»: разом з іншими дітьми вона шукала на цвинтарі залишені мерцям цукерки.

Певний час дискусію гойдає від теми до теми, кожен прагне поділитися власними переживаннями. Олександра розповідає, як від неї ховали свідоцтво про смерть бабусі. Віра змальовує, що таке гарна смерть в її розумінні.

Не обходиться без езотеричного: «Після смерті ти потрапляєш у той світ, у який віриш». Такі розмови Віра купірує, в Death Cafe не можна дві речі: починати балачки про потойбіччя й утюжити один одного релігійними догмами.

Згодом ми все ж знаходимо спільну тему — власний похорон. Присутні пожвавлюються. Майже всі вже замислювалися про те, якою б хотіли бачити останню путь. І всіх дратує, що обговорювати це з близькими не можна.

— Це інфантилізм, — гнівиться гештальт-терапевтка Таня. — Мене дивує, що в країні, де йде війна і щодня гинуть люди, хтось намагається відштовхувати думки про смерть.

На думку антрополога Ернеста Беккера, таке можна пояснити культурними патернами. Так, європейському канону притаманні мотиви безсмертя чи воскресіння (все що завгодно, аби тільки не вмирати). А от у деяких культурах Азії та Латинської Америки смерть взагалі не є чимось, що варто відокремлювати від життя: в Індонезії зберігають вдома муміфіковані тіла родичів, в Болівії людськими черепами прикрашають інтер’єри.

Першою про свій майбутній похорон розповідає фотографка Олена. Найважливіше для неї — практичність. Місце поховання, каже вона, не має перетворюватися на обтяжливу нерухомість, як дідусів гараж на околиці міста.

— Найбільше я ненавиджу пертись на цвинтар, чистити хвіртку та залізяки навколо могили. Цей жахливий уайт-спірит, ці щітки. Не хочу, щоб через мене хтось таке терпів, — кривиться Олена.

— А я підглянула симпатичний мені похорон у Tik-Tok, — продовжує телеведуча Олександра. — Тіло поміщають в автоклав із рідким азотом, а потім розбивають на дрібні частинки. Їх складають у капсулу зі спеціальною мікрофлорою, саджають у землю, і згодом виростає дерево.

Далі мова заходить про капсулу Мунді (яйцеподібну урну, що розкладається, не забруднюючи ґрунт), про переваги екологічного поховання і про те, що нетрадиційний похорон — це зазвичай дорого і не завжди легально.

— Ховати людей прибутково, — каже Віра. — Тож похоронна індустрія належить державі. Але треба говорити про те, як цьому протистояти. Всім набридли нудні ритуали. До прикладу, один із колишніх учасників нашого кафе казав, що хоче влаштувати рейв-похорон.

Тут пожвавлюється Олександра. Вона натхненно розповідає про свою подругу, яка хворіла на рак і детально спланувала власний похорон.

— Вона була життєлюбна, — згадує Олександра. — Рак, ремісія, знову рак, хіміотерапія, а вона змиває все це улюбленим шампусиком. Не знаю, містика: в ній було стільки сили, що та перенеслася в навколишні речі. Навіть коріння квітів, яке подруга мені залишила, пробило горщик.

Коли подруга пішла засвіти, Олександра врахувала всі її передсмертні побажання, крім одного: не наважилася вибити на могильному камені See you later. Але труна подруги опускалася в землю Байкового кладовища під баритон Баррі Вайта, що співав з колонок Never Never Gonna Give Ya Up. 

— А я вже сказала чоловікові, як хочу бути похованою. Та що як прилетить до нас в квартиру та вб’є нас обох? Тоді ніхто не знатиме моє бажання, — схвильовано каже Леся й починає оголошувати перелік необхідного, ніби ми маємо стати організаторами.

See you later

Спостерігаючи, як щиро ці не знайомі між собою люди обмінюються відчуттями та роздумами, що ними не можуть поділитися зі своїми близькими, я розмірковую, чи дають такі зустрічі терапевтичний ефект. Зрештою, чи стало легше мені у колі тих, хто не тікає від розмов про смерть?

Труна опускалася в землю під баритон Баррі Вайта, що співав з колонок Never Gonna Give Ya Up

Навряд чи. Відвідини «Кафе смерті» наштовхнули на думку, що такі зустрічі — туризм на дивані. Знання фактів про іншу країну не тотожне подорожі, обмін думками — не отримання досвіду. Можливо, раціоналізація смерті не допомагає у подоланні страхів. Можливо, бесіди про смерть — не відкидання щита, а вибудова ще одного захисного механізму. Нам здається, ніби, проговорюючи свої висновки, ми краще розуміємо невідоме.

— Чи допомогли тобі підготуватися до смерті, своєї та близьких, всі ці знання і зустрічі? — питаю я у Віри.

— Ні, — відверто зізнається вона.

Віра дивиться на годинник — минуло вже три години, Death Cafe зачиняється. Я відмовляюся від торта із собою, кажу всім See you later і повертаюсь туди, де замість балачок про смерть гарантовано отримаю анекдот чи додаткову порцію пюре. 

Death Cafe не стало місцем, що дає відповіді на всі питання. Я не отримав обґрунтованих думок, чому українське суспільство табуює смерть навіть під час війни, не знайшов нових друзів, не відчув терапевтичного ефекту, та й, власне, не перестав боятися смерті. 

Натомість тут я утямив, що мав на увазі герой одного роману, який наставляв: якщо хочеться побалакати про щось, що не можна обговорити з близькими, — сідай у трамвай, там можна розповісти що завгодно пасажиру, якого ти більше ніколи не побачиш.

Фото: Іван Чернічкін, спеціально для Life in War